Із фізиків — у лірики

Ми здогадувалися, що Олег Скрипка — особистість багатогранна. І співає гарно, і на баяні віртуозно грає, у кіно знімається, і, навіть, вальс танцює. Та хто б міг подумати, що серед здобутків відомого музиканта є не лише більше десятка дисків, а й… пристрій супутникової навігації. Втім, про все по-порядку.

Олеже, ви з дитинства мріяли бути музикантом чи, як і більшість хлопчиків, хотіли підкорювати космос?
Я мріяв займатися точними науками та стати науковцем. Але ніяк не міг остаточно вирішити, ким саме, фізиком чи математиком. Тому після школи без зайвих вагань вступив на фізико-математичний факультет Київського політеха.

Кажуть, після закінчення інституту ви збирали телевізори та працювали на заводі «Квант»...
Та ні, телевізори збирав на інститутській виробничій практиці, у литовському Каунасі. А от після закінчення навчання, ставши дипломованим науковим співробітником, дійсно працював на військовому підприємстві закритого типу «Квант», де проектував космічні системи.

Змогли б зараз займатися нетворчою роботою?
Якщо б життя примусило, звичайно. От у концтаборах в’язні каміння носили, а серед них, до речі, було безліч творчих людей та науковців. А ось чи хотів би це робити — вже інше питання. В один прекрасний день зрозумів: хочу займатися лише творчістю, співати, грати на баяні. Все інше для мене — якщо не помилка, то явно хибний шлях.

Чи є у вас досягнення як у інженера?
Так, я зробив перший у Радянському Союзі GPS-приймач. На той час американська система супутникової навігації (приклади її використання сьогодні практично у кожному авто) вже існувала. Вітчизняні вчені розробили та запустили власну, аналогічну заокеанській систему. Залишалося лише сконструювати прилад, що я і зробив та… пішов грати на баяні.

А чи доводилося застосовувати інженерні знання у музичній практиці? Скажімо, власноруч конструювати «примочки» для гітари?
Було таке, але лише на початку творчої кар’єри, коли паралельно з виступами у складі «ВВ» працював у науковій лабораторії. Не скажу, що таке майстрування було для мене аж занадто цікавим, просто тоді придбати необхідні прилади у магазині було неможливо. Доводилося якось виходити з ситуації. Оскільки мав доступ до військових розробок і сучасних технологій, чому було б цим не скористатися?! Зробив два мініатюрних (по два квадратних сантиметри) пристосування, які вставлялися у гітару і давали дуже гарний звук.

З чого ж почалося ваше пристрасне захоплення музикою?
Над цим питанням замислювався неодноразово. В результаті у мене з’явилося декілька теорій. По-перше, виною всьому прізвище, яке, на мою думку, визначає і дуже впливає на долю кожного з нас. По-друге, серед моїх предків, напевно, були музиканти, які мали хист до гри на скрипці, отже, любов до музики закладена у мене генетично. У цьому зайвий раз переконався, коли вдома у батьків уперше зібралася вся наша велика родина. Саме тоді почув, як усі гарно співають, і зрозумів — ми дуже музичні. По-третє, мої батько й мати неймовірно артистичні. Напевно, вони підсвідомо мріяли стати артистами, і це потаємне бажання якимось чином передалося мені у спадок. А я його взяв і реалізував.

До речі, до музичної школи ви пішли, бо так вирішили батьки. Заняття відвідували із задоволенням?
На уроки ходив, бо, перш за все, за них заплатили батьки і сказали, що відтепер буду вчитися грі на баяні. А виховання не дозволяло сперечатися. Заняття відвідував із задоволенням, для мене це було насправді цікаво. Щиро дивувався хлопцям, які замість музичної школи бігли грати у футбол. Напевно, тоді в моїй голові не існувало файлу з інформацією, що навчання можна прогуляти, тому й не було зайвих проблем. Просто йшов і займався.

А коли зрозуміли, що музика для вас — не просто хобі, а справа усього життя?
Коли закінчив конструювати GPS-прилад. У нашої групи якраз почалися постійні концерти, адже надходила велика кількість запрошень на ті чи інші заходи. Потрібно було остаточно вирішити: чи працювати у науковій лабораторії, чи серйозно займатися музикою. До цього мені просто хотілося грати рок, виступати на сцені, отримувати від цього шалену енергетику та задоволення. І раптом зрозумів: так, я насправді хочу цим займатися все життя. Саме тоді згорнув наукову роботу, спрямувавши зусилля на музику.

Складно було перекваліфікуватися з радіоінженера у музиканти?
Думаю, термін «перекваліфікація» не дуже доречний, адже гурт «ВВ» став відомим ще тоді, коли я працював у лабораторії. І поки колеги не побачили мене по телевізору та не почули по радіо, навіть не здогадувалися, що займаюся музикою. Працюючи на військовому закритому виробництві, я навіть примудрявся їздити на виступи до Франції, що у радянські часи було практично нереально. Пам’ятаю, як прийшов до першого відділу, де вирішувалися всі важливі питання, з проханням відпустити за кордон. Діалог був приблизно такий: «Чим займаєшся?» — «Та ось, GPS розробив…» — «Так це ж секретна розробка!» — «Знаю…» — «То що, нікому не розкажеш?» — «Не розкажу!». От так і відпустили… Мабуть, я дуже везучий, бо зі мною часто трапляються просто неймовірні речі.

Що відчули, коли вперше вийшли виступати перед глядачами? Руки і коліна не трусилися?
Складно сказати, адже перші виступи проходили ще у далекому дитинстві, коли мама з татом ставили мене на табурет і просили виступити перед їхніми друзями. Мій розважальний репертуар був досить широким: я співав, танцював, читав вірші… У більш старші роки постійно займався самодіяльністю у школі, інституті. Та й про перші концерти у складі «ВВ» судити важко, бо довгий час просто не пам’ятав, що відбувалося зі мною на сцені, не міг аналізувати емоції. Було таке відчуття, ніби провалювався у якусь чорну діру, а приходив до тями весь спітнілий і з порваним де-не-де одягом. Так само було й під час нашого мінімально публічного виступу, коли вирішили стати членами київського рок-клубу і мали пройти імпровізований кастинг. Пам’ятаю лише маленьку сцену, апаратуру, комісію у залі, перед якою треба відіграти півгодинну програму, та перший і останній акорди… Все! Лише через рік-півтора почав контролювати себе, навчився дихати спокійніше, щось змінювати під час концерту.

Група «ВВ» почала активно гастролювати практично з часу створення. Складно було пристосуватися до напруженого графіку?
Три роки, коли паралельно працював у лабораторії та гастролював, було непросто. На підприємстві з суворим перепустковим режимом за прогули одного співробітника знімали зарплатню з усього колективу. Тому гастролі намагалися влаштовувати у вихідні. Якщо ж концерти припадали на п’ятницю, доводилося використовувати хитрі схеми заробітку відгулів. Наприклад, їздити на колгоспні сільськогосподарські роботи.

Як професійний досвід, отриманий під час так званого «французького періоду» існування групи, вплинув на подальшу музичну кар’єру?
Коли ми поїхали до Франції, на вітчизняній сцені мало хто вмів працювати професійно. Вважалося, що музикант, як особистість творча, маючи талант від Бога, може дозволити собі все, навіть з’явитися перед глядачами у нетверезому стані. За кордоном ставлення до цього питання кардинально протилежне. Там дуже відповідально підходять до всього, у тому числі якості виконання композицій та рівня спілкування з публікою. Саме у Франції я зрозумів, що передусім, потрібно відповідально ставитися до справи, і усвідомлення цього факту послужило дуже гарною наукою. До того ж, мав змогу повчитися та попрацювати з багатьма професіоналами.

Кажуть, у Парижі ви працювали художнім керівником жіночого хору?
Не зовсім так. Я брав участь у великій театральній танцювальній виставі як співак-танцор і запропонував вставити до сценарію українську народну пісню «Горіла сосна, палала» (французи дуже полюбляють подібні несподівані ефекти). За задумом, акторки, серед яких було шість танцюристок і лише дві співачки, наприкінці дійства мали встати у рядок та заспівати. Моїм же завданням було керувати цим імпровізованим хором та повністю відповідати за постановку номера. Дівчата-танцюристки так гарно співали (до речі, французький акцент дуже схожий на полтавський діалект), що виконану ними пісню я вирішив записати до альбому «Музіка».

В одному з інтерв’ю ви сказали, що, коли б не стали музикантом, знімалися б у кіно. Зараз не виникає бажання перекваліфікуватися в актори?
Бажання зніматися, звичайно, є, але навіщо про це мріяти, якщо вітчизняний кінематограф знаходиться у зародковому стані? А от податися в актори і назавжди покинути музику, навіть думки не виникає. Як можна відмовитися від того, без чого не уявляєш життя?! Якщо була б можливість зніматися, паралельно обов’язково займався б музикою. Скажімо, як Бьорк чи Мадонна. Ні в якому разі не хочу умаляти їхніх музичних талантів, але впевнений, акторки з них набагато сильніші, ніж співачки.

Пробували коли-небудь писати музику до фільмів?
Такі пропозиції надходили, але кожного разу відмовлявся. Вважаю, що це дуже складна специфічна робота, яка забирає набагато більше часу, ніж безпосередньо кінозйомки. На зйомки у фільмі «День Радіо», я витратив лише… півгодини. А от на створення музики до фільму — щонайменше півроку: це серйозна студійна робота з оркестром, аранжування за комп’ютером... Не знаючи багатьох тонкощів, у тому числі й технічних, зробити це на високому рівні досить складно.

Ваша участь у «сторонніх» проектах — це можливість проявити себе як різнобічну творчу особистість?
Так, вважаю, що у кожному з нас живе не одна, а купа особистостей. Відповідно до цього, людина обдарована має кілька творчих «облич». Тож дуже добре, якщо з’являється можливість проявити їх, реалізувати себе багатогранно.

Сьогодні ви не лише музикант, а й продюсер та режисер-постановник музичних фестивалів. Як почуваєте себе у цих професійних іпостасях?
Дуже комфортно, бо, відігравши безліч фестивалів у якості музиканта, отримав великий професійний досвід. Перш за все, зрозумів, що найголовніше завдання організатора — створення неповторної атмосфери. На жаль, більшість ініціаторів масових заходів (і не лише у нас, а й за кордоном) навіть не замислюються, що потрібно активно працювати саме над емоціями глядачів, адже це єдине, що залишається після дійства.

Що б порадили музикантам, які роблять перші кроки на шляху до визнання?
Важко щось підказувати з власного досвіду, адже теперішня ситуація кардинально відрізняється від тієї, в якій я опинився у свій час. Звісно, можна було б сказати щось на кшталт: «Робіть свою справу і вона обов’язково принесе дивіденди». Але не факт, що ця формула, яка спрацювала більше десяти років тому, виявиться дієвою й сьогодні. Єдине, що знаю напевно: треба бути впевненими, багатосторонніми, відкритими, сильними, а головне — послідовними і відповідальними. І не слухати тих, хто каже: «Музика — це маячня, кому потрібні ваші танці-шманці?!». До чужої думки треба прислуховуватися, але базувати життя необхідно на власних принципах та власних переконаннях. І тоді, повірте, все буде в порядку!

Спілкувалася Юлія ДАНКОВА