«Я дивлюсь на Вересня очима Ситника»

Відсутність цього безсентиментального ведучого (хоч і тимчасова) на телевізійних екранах одразу стала помітною. Глядачам не вистачало екстравагантного та імпульсивного Миколи Вересня, який завжди говорить приємним баритоном і не вагається ставити провокуючі запитання зірковим гостям студії. Тому торішній появі на телебаченні харизматичного журналіста зраділо багато глядачів. Зараз бажаючі можуть побачити улюбленого ведучого на телеканалі «Citi» у власному проекті «Ток-шоу Миколи Вересня» та в програмі «Попередження», що виходить на Першому національному. Який він, сьогоднішній Вересень?

Біографічна довідка

Не всі знають, що справжнє прізвище Миколи Вересня — Ситник. В радянські часи викладач історії Микола Ситник шукав роботу на державній радіостанції, про що і розповів при випадковій зустрічі знайомій англійці. Через деякий час в його квартирі пролунав дзвінок з… Лондону! Всесвітньо відома радіостанція Бі-Бі-Сі запрошувала Миколу Ситника на роботу. Пострадянському поколінню важко зрозуміти, які наслідки мало працевлаштування на закордонному радіо. Телеведучий згадує, що після першого виходу в ефір очікував неминучого арешту. Тоді Микола Ситник прийняв «соломонове рішення» — змінювати ефірний псевдонім кожного місяця. Чи варто казати, що цей «вердикт» був ухвалений саме у вересні?

Вважається, що зі зміною прізвища, ім’я, або з обранням псевдоніма, змінюється доля людини. Ви згодні?

Ні, нічого від цього не змінюється, то все брехня. Не кажучи про те, що встановити цей факт неможливо, адже людина не знає, яка б у неї могла бути доля, бо вона ж її поміняла. Як я можу знати, як у мене все склалося, якби я залишився Ситником? І хто це може знати?

Єдиний помітний вплив — іноді я забуваю своє справжнє прізвище. І коли кажуть: «Ситник», —думаю: «Про кого це мова? Хто такий Ситник?». І тільки через кілька секунд до мене доходить, що говорять саме про мене.

Чи став місяць вересень відігравати у вашому житті якусь помітну роль?

Тільки одне: помітив, що коли частіше з’являюсь на екрані, то починають акцентувати «місяць вересень», замість звичайного «вересень», коли говорять саме про осінній місяць.

Люди стежать, щоб не переплутати. Бо вересня нібито стало вже два: один з них — календарний, тобто природне явище, а інший — це я — певно, теж природне явище.

Та і доня моя Романа, якій 8 років, ретельно розгалужує: Вересень — це той, що в телевізорі, а Ситник — це татусь, тобто той, що по хаті в трусах ходить. Тому на вулиці і в інших людних місцях вона часто мене Вереснем називає. Адже мене зараз всі знають як Вересня, тому вона вважає, що звертатися потрібно відповідно.

Ким бачили себе в дитинстві?

Та як всі в той час: то пожежником, то космонавтом. Але, до речі, не дуже чітко. Заповідної професійної мрії у мене ніколи не було. Більше хотів бути схожим на мушкетера Атоса чи графа Монте-Кристо… щось таке. Тобто були мрії, основані на бажанні мати схожі з героями здібності чи якості.

А як сталося, що випускник історичного факультету Київського державного університету потрапив у журналістику?

О, це дуже проста штука. Як це буде російською мовою: «Я любопытствующий человек». Мені просто цікаво. Адже не правда, що журналістику вважають професією. Це хобі. А хобі — це штука, до якої не спонукають. Тільки зазвичай люди, щоб займатися хобі, платять гроші, наприклад, купуючи для колекції марки чи картини. А я, навпаки, за своє хобі отримую гроші. В цьому і вся різниця. Інколи навіть думаю: за що мені платять?

А пам’ятаєте свій перший досвід в журналістиці?

Ні, я вже давно забув про нього. Скоріш за все, то була якась робота про Чорнобиль, бо це тоді (через рік або два після вибуху) було дуже актуально. Думаю, це дуже недолуга робота пихатого молодого ідіота, який вирішив, що він щось може. Будь-яка робота потребує 4 років мінімум. Якщо ви хочете досягти успіху, то не очікуйте його раніше, ніж за чотири роки. У виняткових випадках — 5, а в дуже виняткових — 3. Тому, коли хтось через рік каже, що він щось розуміє в своїй професії, не вірте: він нічого не розуміє! Навіть якщо йдеться про прибирання вулиць. Просто такий закон: кількість необхідних компонентів — знань, вмінь, навичок — досягається через накопичення досвіду, тобто через певний час.

Багато журналістів час від часу скаржаться на «кризу жанру». Чи були у вашому житті подібні періоди?

Якщо в будь-якій професії без винятку думати про кризу жанру, необхідно негайно звільнятися. Професіонал тим і відрізняється від непрофесіонала, що в нього не буває криз: він просто ходить на роботу і виконує її. Наприклад, візьмемо співаків, у яких гастролі розписані на три роки вперед. Вони мають скасовувати концерти? Або адвокати? Чи вчителі? А лікарі? Уявляєте, що доктор відмовляє пацієнту у наданні медичної допомоги: «У мене зараз криза жанру, тому я не буду рятувати ваше життя»?

Зізнаюсь: сама полюбляю дивитися ваші програми, де лунають доволі жорсткі питання. Скажіть, будь ласка, чи не ображаються на вас герої передач?

Можу пригадати три випадки, коли гості студії образились. Взагалі я не дивлюся своїх програм, але якось був дома, випадково потрапив на повтор однієї з них і не знайшов жодної недоречності в цій програмі. Особисто я ніколи ні на кого не «наїжджаю». І не збираюсь когось ображати. Професія журналіста передбачає «викопування пасток», але ніхто нікого не штовхає в ті ями. Я працюю ні заради зірок, ні заради політиків. Це інша професія. Я працюю заради глядачів.

Багато хто з глядачів вважає, що ваша робота дуже проста: завжди на екрані, спілкуєтесь із зірками, купаєтесь у променях слави…

Я в таких випадках завжди кажу: давайте змагатися. Впевнений, що десь 90% людей, які думають, що моя робота легка, мають свою роботу. То я готовий помінятися. І через місяць буду виконувати обов’язки людини так, як вона сама їх виконує. А вона, між нами, ніколи не виконає мою роботу так, як я. Я дуже відкритий. Будь ласка, приходьте і працюйте. Я ще й протеже зроблю. Нема питань!

Розкажіть докладніше про труднощі в роботі.

Труднощі — поняття відносне. Вони можуть бути пов’язані з небезпекою або з фізичним виснаженням. Зі своєї роботи можу пригадати кілька скрутних моментів. Я був на війні декілька разів. Не дуже приємно писати репортажі, коли стріляють, або брати інтерв’ю бігцем під кулями — таке було в Придністров’ї. Важко було проводи телемости з Росією, тому що ти не можеш нічого врегулювати: друга студія знаходиться в Москві, ти не знаєш, що там відбувається, яку камеру зараз ввімкнуть, де буде світло, звук. Важкі були деякі проекти «5 на 5». Уявіть: приблизно 800 людей на майданчику, натовп кричить, Піховшек щось говорить, гості теж. Я вже не згадую про те, що навкруги все горіло, вибухало, стріляло і волало. Я навіть себе не чув і фізично не міг розпізнати всі джерела звуків. А всі вони важливі. І я не знав, що робити. А треба щось казати на камеру! Були моменти, коли «йшов по приборах»: тобто приблизно розумів, що відповість та чи інша людина, і ставив питання, не чуючи відповідей. Оце вже професіоналізм: ти розумієш всіх гостей і можеш прогнозувати, яку відповідь отримаєш.

Були часи, коли писав на день 4-и програми. Причому на різні теми. Через виснаженість скоротив до 3-х проектів. Але навіть якщо б зізнався американцям, що пишу 3-и програми з 11 до 17 години, ніхто б не повірив.

Останнім часом ви придбали досвід роботи в кіно, знявшись у головній ролі в психологічній драмі «Las Meninas». Що вам дала така практика?

Зніматися було цікаво. Однак ця робота дуже непроста: заради зйомок одного дубля інколи доводиться працювати півдоби. Жах! Насправді тільки фахівці розуміють, що відбувається «за кадром» і скільки потрібно зусиль. А глядач навіть не замислюється над цим. Наприклад, дивлячись футбол, більшість уболівальників стежать за улюбленими гравцями: «Дивись, як класно грає!» — і впевнені, що спортсмену все легко вдається. І ніхто не замислюється, що за цим стоять роки тренувань або навіть ціле життя. Певно, глядачі і не мусять того помічати. Але якби мені зараз сказали: «Іди працювати в копальню імені Засядька або іди в актори», — то вдруге я, напевно, обрав би шахту. Я потім зустрів Романа Балаяна, який сказав (говорить, вдало пародіюючи голос кінорежисера): «Вообще, Мыкола, это унизительно быть актером, я тебе скажу. Посадили и сидишь, как идиот. Они там свет ставят, делают грим. А ты сидишь. Как-то для мужчины унизительно».

А як ставитесь до слави?

Я досі в неї не вірю. Колись сидів дома, бо захворів, і ввімкнув телевізор. Це якраз був насичений період: «Табу» і «Без табу» тощо. Дивлюся: якийсь розумний хлоп, гарно вдягнений, кмітливо щось відповідає на запитання чи ставить їх. Я довго переконував себе, що це я, так до цього часу і не переконався остаточно. Вдома старі газети валяються, то інколи беру почитати, що писав колись, але не вірю, що це я. Ну все, як у Роми: в телевізорі є Вересень, а вдома — то вже Ситник. От я дивлюсь на Вересня очима Ситника. Вважаю, це дуже допомагає, тому що нема пихи. Коли розумієш свою іпостась, то скромніше себе поводиш. А коли не розумієш, тоді починається зіркова хвороба.

Але ж вас пізнають на вулицях…

Намагаюся менше контактувати з суспільством. А щоб просто походити по вулицях, їжджу за кордон. Звісно, мені доводиться ходити по людних місцях, наприклад, в магазин. І це випробування не для слабкодухих. Тому що люди замість мене конструюють моє життя. Більшість не цікавить, що я думаю про себе і як я насправді поводжусь. Колись Наталка Якимович розповідала, що була якось під Києвом і, побачивши найбільший будинок, запитала місцевих, чий то дім. Їй відповіли: «Вересня. Але в нього грошей не вистачило, тому він побудував будинок навпіл з Андрієм Данилком». Так я дізнався, що маю нерухомість. Та ще й живу з Данилком. Давно чую, що в мене купа будинків, віли, літаки, вертоліт… А скільки жінок! І всі ж на зріст не менше 1,75 метра, та такі красуні, що поряд з ними Клавдія Шифер блідо виглядає. Та хоча б у мене був бодай один відсоток з того, що мені приписують, то я був би щасливим або божевільним.

Вас називають «людиною без комплексів». Це насправді так і є, чи то штучно створений імідж? І що б порадили в боротьбі з комплексами?

Ті, у кого немає комплексів, знаходяться в психлікарні. Мабуть, у мене аерофобія. Не люблю літати, хоча доводиться це робити дуже часто. Також не люблю собак. Можливо, все це прояви комплексу контролю. А контролювати собаку чи літак неможливо.

Спосіб боротьби дуже простий. Комплекси бояться правди і розквітають в атмосфері брехні. Якщо ви кажете собі: «Я буду уникати думок про свій комплекс», — то комплекс тоді стає такий великий і сильний, у нього начебто з’являються м’язи. А якщо визнаєте: «Так, у мене є комплекс», — тоді він починає танути на очах.

А що попросили б у Бога, коли була б можливість?

Це нескромно: у інших же не було б такої нагоди. Не добре щось просити у Бога для себе, коли маєш такий шанс. Це корупція (сміється).

А подякували б?

Так, я людина вдячна.

Ми особисто дуже вдячні Миколі Вересню не тільки за цікаву розмову, а ще й за те, що знайшов час для інтерв’ю в своєму щільному графіку і дуже оперативно зустрівся з нами, вклинивши бесіду у проміжок десь між зустріччю з британським послом та Міністром внутрішніх справ. А на наші слова подяки Микола відповів з усмішкою: «Про що ви кажете? Я ж теж журналіст. І цю професію знаю. Трохи». Ось такий він, Микола Вересень.

Спілкувалася Анна Крупко